Головне меню
Головна
Мапа сайту
Новини
НОВА УКРАЇНСЬКА ШКОЛА
Навчальні заклади району
Пошук по сайту
Веб-каталог
Накази та листи ВО
Файловий сейф
Лінки вузів
Статті відвідувачів
Фотогалерея
Друзі сайту
Наш форум
Гостьова книга
Державні закупівлі
Доступ до публічної ін-ції
Колегії ВО
Інклюзивна освіта
Реєстрація на чергу в ДНЗ
Школа
Розробки уроків
Сценарії для вчителя
Методичні рекомендації
Наші реферати
Дитячі організації
Обдарована дитина
ЗНО
Нормативно-правова база
Завантажити софт
Для Інтернету
Робота з документами
Графічні пакети
Адміністрування
Системні утиліти
Архів
Додаткові лінки

Головна arrow Статті відвідувачів arrow Інтерв’ю з Шалвою Амонашвілі


Інтерв’ю з Шалвою Амонашвілі

20-24 вересня у Києві відбувся семінар відомого педагога, доктора психології Ш.О.Амонашвілі „Основи гуманно-особистісного підходу до дітей в освітньому процесі» (система Школи Життя). Ініціатором семінару виступила громадська організація Еколого-куль-турний центр «Киевский ДАР», за підтримки Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, Інституту психології ім.Г.С.Костюка, міжнародної громадської організації «Українське Реріхівське товариство», Асоціації молодих учителів міста Києва. Ви­давничий дім «Шкільний світ» був генеральним інформаційним парт­нером семінару. Тому нам пощастило поспілкуватися з Шалвою Олек­сандровичем.

-    У багатьох країнах, зокрема й в Україні, Вас знають і як педагога, і як громадського діяча, і як ученого, і як письменника. Ваше ім'я стало широко відомим у зв'язку з причетністю до створення концепції педагогіки співробіт­ництва, розробляючи яку, Ви сформували психологічні основи педагогіки співробітництва. Як співвідноситься «Школа Життя» з «Педагогікою співробітництва»? Що в них спільного і які відмінності?

-  Коли ми, семеро педагогів, зібралися в Пєрєдєлкіно 1987 року і розмірковували про можливості створення педагогічної системи гуманістичного змісту, кожен викладав свій досвід, своє бачення. Потім Симон Львович Соловейчик усе це підсумував, і ми почали думати, як це все назвати. У мене вже до цього вийшла книжка про оцінки, де я визначив гуманістичний підхід як вільний вибір і співробітництво. Я тоді боявся вголос говорити про гуманістичний підхід, тому що час був такий. Ця ідея стала прийнятною для Шаталова, для Ільїна і для Щетиніна. Так виникла ця назва - «Педагогіка співробітництва».

Як співвіднести цю ідею з тим, про що я говорю зараз, - про гуманно-особистісний підхід до дітей? Педагогіка співробітництва - це етап розвитку педаго­гіки 80-х років. Вона породила могутній рух учителів. Вона породила і принци­пи співробітництва з дітьми. Ці принципи мають наукове психологічне обґрунту­вання. Педагогіка співробітництва - це могутній струмінь гуманної педагогіки. Гуманна педагогіка вбирає в себе педагогіку співробітництва, дає її філософське обґрунтування. Це так, як геометрія Лобачевського стала окремим визначенням теорії Єнштейна. Тож педагогіка співробітництва - це окреме визначення кла­сичної гуманної педагогіки. Якщо вчитель освоїв педагогіку співробітництва, то він уже піднявся до рівня гуманної педагогіки. Але зробити це важко. Багато чого треба змінювати в собі, насамперед перебороти деякі традиції, досвід. Це вже новий тип мислення. І не кожному це під силу. Багато говорять про співробітництво, але придивіться-ніякого і пін робітництва немає. Є лише запитання і відповідь, контроль і оціню­вання. Вводять новий предмет - називають це гуманізмом, співробітництвом. Це просто маскування під педагогіку співробітництва.

Ключ ДО ідей педагогіки співробітництва лежить у працях Л.Виготського. Він уперше ввів у психології поняття співробітництва і розкрив її сутність. У співробітництві діти стають сильнішими у своїх інтелектуальних рішеннях. Співробітництво, особливо для маленьких дітей, більш плідне, ніж самостійна робота. Я радію, що газета «Первое сентября» і ваше видавництво з такою завзятістю, творчістю, із таким масштабом розвивають ідеї співробітництва. Вчителі повинні здолати цю сходинку. Газети роблять величезну справу, щоб допомогти вчителю піднятися до рівня співробітництва з учнем.

-    Якою Ви уявляєте школу кінця XXI століття: що в ній має змінитися порівняно з нинішньою, а що треба не­одмінно зберегти?

-  Сто двадцять років тому в Санкт-Петербурзі точилися гострі суперечки щодо балів і оцінок. І один із корифеїв освіти тодішньої Росії Миропольський сказав: «Смерть баллам грозит неминуемая. Не ньінче - завтра, но дни их сочтеньі». Він думав, що це тра­питься скоро. Я гадаю, щодень цей, може, не дуже ско­ро, але настане. І річ тут не в самих оцінках. Тільки з ними зникне авторитаризм. Хто ви­лучить із нашого життя авто­ритаризм? Якісь постанови? Якісь накази? Нові уряди? Ні. Це можуть зробити тільки самі люди і насамперед педагоги. Треба створити музей педагогічних непоро­зумінь і виставити в ньо­му на почесному місці вихвалену нами систему оцінок. Я впевнений, люд­ство прийде до цього. Адже підхід виявляється вже сьо­годні. Якщо не перейнятися гуманізмом, класичними іде­ями, то цей процес уповільниться. Але час для класич­них цінностей настав.

Українська земля породи­ла великих педагогів: К.Ушинського, М.Пирогова, , А.Макаренка, В.Сухомлинського. Назвіть ще країну, яка дала педагогіці такі імена?

Пройде ще якийсь час, і ідеї Ушинського, Сухомлинського і стануть звичайним способом мислення. Але це відбудеться не само по собі. Це стане ре­альністю завдяки людям, зав­дяки вашій газеті, індустрії ва­ших газет, це зроблять самі вчителі, не задоволені тим, що є сьогодні.

Що стосується реформ, то треба враховувати те, що до кінця століття, та й через 5-10 років, у наше життя ввійдуть зовсім інші плоди ци­вілізації. Я десь прочитав, що в Японії вже розроблено таку технологію, яка дає мож­ливість зубному лікарю стави­ти пацієнту в зуб мобільний телефон. Будете говорити і слухати, не користуючись нія­кими приладами. Якщо вже така техніка входить у життя, то й освіта збагатиться нови­ми технологіями.

Але, гадаю, людство вже замислилося над тим, що ци­вілізація без культури згубна, вона може знищити нас усіх. Тому потрібно виховувати і розвивати в наших учнях культуру через реформу духу вчителя. І давайте не будемо чекати державних реформ. Держава не може здійснити реформу. Ваша 12-бальна си­стема, це що реформа? Це лат­ка на старому взутті. Новий підручник, це що - реформа? Справжня реформа ті­льки в духовній співпраці дорослого з маленьким.

Коли вчитель здолає ав­торитаризм у собі, тоді настане реформа. Це й ро­били завжди наші улюблені вчителі. Вони завжди рефор­мували школу. Авторитаризм одразу не піде, але він зали шатиметься якимись «острова­ми» в оточенні гуманної педа­гогіки. А поки що навпаки -у морі авторитаризму - ост­рови співпраці. Ми ввійшли в переддень гуманної педаго­гіки. Світ до цього прийде... Але це я розмріявся. Це не пе­редбачення. Просто хочеться, щоб так було скоріше.

-    Мрія - це маяк. Коли він горить, то видно, куди треба плисти. Шалва Олек­сандровичу! Як у будь-якій справі, в педагогіці є підмай­стри, ремісники і майстри. За якими критеріями Ви розріз­няєте педагога-Майстра? А може, у Вас є свої критерії оцінювання роботи вчителя?

-      Ця класифікація може бути застосована щодо вчи­тельського співтовариства. Ми всі знаємо, що є вчителі - яс­краві особистості, вчителі від Бога, а є прекрасні виконавці. А є ті, хто випадково прий­шов до школи і вони самі не знають, що їм там робити. Але так і маг бути. Саме життя таке. Багато хто міг би стати хорошим учителем, якщо зай­мався б собою сам. Майстер - це вчитель, який постійно оновлюється, шукає нове, прагне піднятися на нову схо­дину. Саме такі вчителі потрібні учням. Це не моє відкриття, про це сказано в ба­гатьох джерелах. Що буде цим«новим» для вчителя, він має визначити сам. Тоді вчитель і дітей вестиме за собою, за своїм відновленням. Він надихатиме дітей спрагою піз нання. Усі люди різні. І вчителі різні, і будуть різними, яка б не настала епоха. Вони чудові люди, і той учитель, про яко­го не скажеш, що він «учитель від Бога», - теж хороший, якщо він добра людина. Не всі можуть стати творчими людь­ми через різні обставини. Ко­жен робить свою справу. І спасибі їм за це.

- Ви буваєте в різних країнах, знаєте різні систе­ми освіти. Яка система осві­ти Вам подобається найбіль­ше і чому?

-   Так, я дійсно багато їздив, бачив багато країн і шкіл. І читав багато про різні системи освіти.

Школа має три іпостасі. Зовнішня форма школи. От Вальдорфська школа, як ялинка, - горить і перели­вається іграшками.

Друга іпостась - зміст ніколи. Я маю на увазі не ма­теріальне утримання, а ту суму знань і якостей, які учні засвоюють через програму, підручник.

А третя іпостась - це дух школи.

От, приміром, американсь­ка школа. Я її вивчав. Вона не має духу. Я слухав про­повіді Роберта Шулера у відо­мому Кришталевому храмі в Лос-Анджелесі. І мені, грузи­ну, важко зрозуміти цей спосіб спілкування з Богом, і українцю, і іншому православ­ному християнину (незалеж но від того, віруючий він чи невіруючий - це основа куль­тури). Це якесь торгування з Богом: «Якщо ти мені це зро­биш - я тобі зроблю це», «Хочеш, я так зроблю, а ти мені  даси машину», «У мене немає красивої дружини. Пошли мені красиву дружину», «Я хочу облетіти світ. Подаруй мені літак. Це тобі нічого не коштує». Приблизно такою мовою відбувається розмова з Богом. Мене вражає та спро­щеність, поверховість, з якою пояснюють по телевізору біблійні заповіді. Вони нама­гаються через християнство дати людям моральність. Замість того щоб дати ду­ховність. Із духовності й на­роджується моральність. Але духовність - це не мо­ральність. На основі цього в американців сформувалася тверда авторитарна школа. У якій, по суті, в основі лежать , не могутні ідеї, а долари.

1976 року ми з Сергієм Дмитровичем Максименком були в США. Два тижні ми їздили Америкою. Нам пока­зували багато чого. І Сергій Дмитрович висловив дуже цікаву думку: «Усі говорять про свободу, а  свободи ніде немає. Свобода може бути тільки у стані самопочуття людини». Я б не  хотів, щоб у нашому менталітеті зміцніло таке сприйняття свободи. Так, люди будуть багатими. Але має бути моральна рівність людей. Нехай буде власність, але без почуття власництва. І в цьому теж завдання вихо­вання школярів.

Я порівнював освітні сис­теми: американську, англійсь­ку, радянську (у нас поки ще панує радянська система). її  тільки підремонтували. Як ко­лись Радянська влада взяла у спадок царську систему осві­ти, і вона панувала майже до розпаду Радянського Союзу.

Радянська система мала дуже сильну перевагу - це си­стема освіти, точніше, навчан­ня. Ця система була чудовою. Потім з'явилися інші системи навчання:Занковська, Ельконінська та інші. Найкращі си­стеми зародилися на наших психологічних, духовних ос­новах. На Заході взяли ці си­стеми, і там зараз розвивальне навчання утверджується й удосконалюється краще, ніж у нас, ніж у вас,

Я вражений: де у вас шко­ла Костюка, побудована на його психологічній теорії? Ви гадаєте, ця школа була 6 менш цікавою, ніж Вальдорфська? Чи школа Сухомлинського? Повторити Сухомлинського, звичайно, неможливо. Але немає могутнішої педагогічної Ідеї гуманного виховання і на вивчення, ніж ідея Сухомлинсь­кого. Тому дуже важливо ви­користовувати свої духовні ос­нови, а не дивитися жадібни­ми очима на чужі освітні сис­теми. Адже в основі цих сис­тем лежи ті. духовність німець­ка, духовність американська. І якщо впроваджувати на Ук­раїні школу Ховарда, то як не кричи: «У нас українська мова, у нас українська куль­тура» - все рівно, буде пану­вати американський дух. Якщо вам подобається - будь ласка. Але якщо вам дорожчі

свій менталітет і своя культу­ра, тоді будуйте свою школу на основах Пирогова, Ушинсь-кого, Сухомлинського, а Ховард нехай панує там.

-    Проблема в тім, зокрема й на Україні, що багато педагогів, діячів культури, і політиків, говорячи про духовність, про джерела духовності, розуміють це по-різно­му, через різні системи цінно­стей. Адже кожен народ у своїй історії має різні духовні джерела, з різних ціннісних систем. З них можна витягти протилежне розуміння цінностей. І часто люди, говорячи про свою духовність, мають на увазі різні речі.

-  Так, коли ми говоримо про духовність, і про гуманність, і про культуру, - кожен вкладає в ці поняття щось своє, свій досвід, свої знання. Хтось збагачує ці поняття,  хтось докопується до справжньої суті цих понять, а хтось їх вихолощує. Це прикро, звичайно. Але якщо ми звернемося до класичної педагогічної спадщини, то вона дасть нам розуміння духовності, розуміння гуманності. Ми ніколи не зрозуміємо Ушинського, якщо не будемо знати Новий заповіт. Він говорить, :що релігія - це культура на­роду, ми не можемо відкида­ти це. Але він наполягає, що і це не означає, що дітям треба давати релігію, ні, треба, щоб людина (людина, а не дитина) сама прийшла свідомо до своєї культури, до своїх духовних джерел. Ушинський {відкриває шлях до духовності, Сухомлинський відкриває шлях до духовності. Навіть за  такої диктатури, яка була у нас, він розумів, що без духовного єднання виховання не відбудеться. Якщо хтось думає, що єднання - це літературний  вислів, то помилиться. У Сухомлинського любов, почуття обов'язку побудовані на християнських основах («Серце віддаю дітям», «Дитину треба любити всім серцем»). Духовністю треба пройнятися, а не вихолощувати ці поняття. Людям, звичайно, не заборониш думати інакше. Через допомогу ваших газет читачам, на зустрічах з і ними треба підносити ці цінності, підгримувати їх у педагогах. Так поступово газета, як діючий організатор, провідна сила зможе спрямовувати вчителів на шлях моральних духовних пошуків. А І якщо ви публікуватимете описи підходів, методів, прийомів і співробітництва з дітьми, то і поступово розвинеться образ справжнього вчителя. Вчителя, якого ми чекаємо. І вже є такі вчителі.

-   Як має змінитися педа­гогічна освіта, щоб профе­сійна підготовленість учите­ля відповідала запитам сучас­ної школи?

-      Систему підготовки вчи­теля необхідно змінювати. Яне маю на увазі ці західні рівні: бакалавр, магістр. Від цього нічого не змінюється. Яку школі реформа здійснюєть­ся через учителя, так у ВНЗ вона здійснюється через про­фесора, викладача. Професор реформує освіту, він же її й  деформує. Прикро про це говорити, але не накажеш професору змінити свої погляди. Тому, якщо ми хочемо реформувати ВНЗ, нашу увагу треба спрямувати на викладача. Звичайно, наші стандарти ос­віти в педагогіці, у психології - бідні, навіть кепські. Я маю на увазі російські стандарти, зокрема. Люди, які складають ці стандарти (я не знаю, хто вони), дуже бояться внести необхідні поняття в педагогіку. Чи може відбутися така педа­гогіка, в якій не звучить по­няття любові, відданості? У якій не звучать сльози? Сльо­зи не існують!!! Щирість не звучить! Що це за педагогіка!? Радість не існує!? А Сухомлинський говорить: «Всемо­гутня радість пізнання», «Жа­гуче слово вчителя». Звідки має черпати майбутній учи­тель це жагуче слово?

- Викладаючи в педагогі­чному ВНЗ, я пропонувала організувати навчання сту­дентів у формі педагогічних майстерень. Я беру на пер­шому курсі 10-15 студентів і відповідаю впродовж п'яти років за їхню підготовку до практичної роботи в школі. Спочатку я їх веду на свої уроки, потім на уроки інших учителів. Закріплюю їх по 10-5 осіб за класом, і вони зростають з цими дітьми 5 років. Спочатку включаються в урок з окремими фраг­ментами.  Потім проводять свої уроки. Вчаться щиро і пристрасно говорити з дітьми...

- Моральні цінності мають бути основою педагогічної освіти. В педагогічних ВНЗ збиається н основному прекрасна молодь. І що я їм повинен говорити? Я їм буду пристрас­но розповідати про свої цінності. З них хтось буде на­слідувати ці цінності. Без цьо­го нічого не вийде.

Я заснував дванадцять премій студентам і аспірантам. Щорічно ці премії разом із грамотами за прихильність до ідей гуманної педагогіки вру­чає ректор. Студенти пишуть свої роботи, а журі їх оцінює. Студенти розробляють методи і прийоми гуманного підходу до дітей. Може не всі дванад­цять стануть істинно гуманни­ми педагогами. Може тільки один, але іноді й один «робить погоду». Один Пушкін сфор­мував цілий пласт російської культури. Один Чайковський «зробив погоду», один Достоєвський «зробив погоду». Один Сухомлинський розвіяв педагогічний смог. А хтось знову цей смог наганяє.

- Робота вчителя творча, вчитель щодня вирішує десятки нестандартних професійних завдань, вирішує їх по своєму. А чи є непорушні принципи педагогічної діяльності, чи можна чітко визначити, що в роботі вчителя обов'язкове, що можна і чого не можна!

- Звичайно, є. Наприклад, принцип творящого терпіння. І Цей принцип забороняє кричати на дитину, критикувати і розносити її вщент тощо. Треба творити і чекати, творити і чекати, сподіваючись, і що надії вчителя здійсняться не сьогодні, то завтра.

Якщо вищим принципом проголошено педагогічну лю­бов, то ця любов накладає на вчителя суворість обов'язку.

Усього вчителю підказати не­можливо. Будуть помилки, будуть прикрі помилки в цьо­му пошуку. Але їх усунення благословенне. Та помилка від помилки відрізняється. Топ­тання в помилках - це гріх. Треба вміти виправляти свої помилки.

У березні в Москві відбу­дуться педагогічні читання, тема яких: «Ульібка моя, где тьі?» Буде один «круглий стіл», тема його звучить так: «Учительское покаянне». Вчителям треба покаяння в авторитаризмі. Хоча багато з них, як білі ворони, і в авто­ритарному суспільств були гуманними педагогами. Це була майже підпільна педаго­гічна діяльність. Образ гуман­ного вчителя протягом усього життя свідомо і підсвідомо підштовхує нас до гуманних вчинків. Багато вчителів ря­тують нас у житті своєю си­лою духу.

- В одній зі своїх ранніх робіт Ви розповіли про свого тоді ще маленького сина: що бабуся вдома з ним говорить російською, мама - англійською, а Ви - грузинською мовами. Який результат такої багатомовності?

-   Мій син і дочка володіють грузинською мовою - це їхня рідна мова - на найвищому літературному рівні. З раннього дитинства, хоча це не їхня рідна мова, вони знають російську на рівні рідної. Грузинську культуру вони вбирали за допомогою грузинської і російської мов.

Обоє досконало володіють англійською. Не було б цього багатомовства в дитинстві, вони б, як і їхній батько, що й досі не володіє добре ро­сійською, не знали б її так добре.

Це пояснює теорія, відкри­та Виготським й Узнадзе, яка доводить, що раннє дитинство - золота йора для оволодіння мовами. І не треба боятися, що рідна мова загине чи призу­пинитеся. Виготський довів, що чим більше дитина вивчає іншу мову, тим більше вона заглиблюється в рідну. І чим більше мов вивчає, тим глиб­ше розуміє свою. Але для ви­рішеним такого завдання ми поки що не маємо матеріаль­них засобів і методик, як дітям і;і раннього дитинства давати багатомовне середовище.

  • - Педагоги мого покоління знають Вас не один деся­ток років. І всі ці роки Ви залишаєтеся дуже популяр­ним педагогом завдяки Вашій активності та працьовитості. От і зараз Ви приїхали до Києва з 35-годинним курсом лекцій. Адже це навантажен­ня: фізичне і психологічне. Завдяки чому Ви зберігаєте високу працездатність і жит­тєву енергію?
  • - Мене про це часто запи­тують. Я б міг сказати: дру­жина допомагає, дочка допо­магає. Звичайно, допомага­ють. Але головна причина, на­певно, у тім, що мені просто подобається це життя. Подо­бається зустрічатися з учите­лями. Я ніколи від цього не втомлююся. Мені просто по­добається жити. Може, у цьо­му головне джерело моло дості? Коли людина знаходить своє амплуа, своє покликан­ня, свою місію в житті - тоді й настає духовне довголіття. Якщо я проживатиму чужу долю - я одразу постарію.

- Відповідно до нового Закону України про загальну середню освіту, шкільний вік починається з шести років. Правда, Закон це положення трактує м'яко, тобто можна і з семи років. Це положення Закону гостро дискусійне. Не тільки громадськість, а й багато психологів, педагогів вважають, що навчання з шести років шкідливе для здоров'я дітей. Ви в Радянському Союзі були першовідкривачем цієї педагогічної проблеми. І не тільки вчили, а й були керівником експерименту з навчання шестирічок і написали про це книжку. Тому Ваша участь у нашій дискусії надзвичайно цінна.

-   Так, з 1965/66 н.р. ми  проводимо експеримент мож­ливого навчання дітей ;і шес­ти років. Ми це почили пер­шими. Хоча тоді вже знали, що експерименту робити не треба. Експеримент треба ро­бити не над дітьми) а над свідомістю вчителя Треба зро­зуміти, що є величезна різни­ця між шестирічним і семи­річним віком. Це рівні армії дитинства. Хоча, якщо від семи відняти 6 - зали­шається один. «Невже не так важливо?» - (каже хтось. А місячна чи двомісячна дитина - є різниця? Тут щодня мож­на побачити різницю, Потім темпи росту сповільнюються і різниця стає неістотною. І літня людина, і молода люди­на можуть не мати розбіжнос­тей у життєвих проявах. А в дитинстві йде розкриття жит­тєвих функцій, і тому дитина змінюється на очах. У шести­річних розкриваються одні функції, у восьмирічних -інші. Виготський довів, що читати, писати, лічити легше навчаються діти шестирічно­го віку, ніж 8-9-літні. Тому що саме в шестирічному віці у зону найближчого розвитку залучаються функції письма, читання, лічби, саме ті, які дають можливість засвоєння змісту шкільного навчання. А  потім ці функції слабшають.

Шестирічні діти - це особ­ливий контингент. Поки що радянські і пострадянські вчи­телі не хочуть цього зрозумі­ти. Багато хто вважає, що для навчання шестирічних дітей треба мати спальні для відпо­чинку, навчати їх граючи, тре­ба їх пестити, не станині їм оцінок. Це начебто така до них любов, загравання з дитин­ством.

Чудово сказав Ушинський: Навчити граючи можна тільки дуже маленьких, а шкільна освіта - це справа серйозна. Ди­тина приходить до школи не для того, щоб кидати м'яч, засвоюючи лічбу (і я колись займався цим). Про нас писа­ні н «Правді», друкували фо­ни рафії, як діти ловлять м'яч, засвоюючи лічбу. Цим ми ви­рішуємо якісь жалюгідні зав­дання. Діти не для цього при­ходить до школи. Хоча і з м'я­чем їм теж потрібно грати.

Справа в тому, що у шес тирічної дитини фізична кон­ституція ще не збудована, вона ще слабка, слабкий хре­бет. Тому освітній процес має бути динамічним. Завжди серйозним, але динамічним. Треба часто чергувати занят­тя з рухом, грою. Чергувати різні серйозності. І справа не стільки в тому, які меблі в класі, а в тому, скільки сво­боди дістається дітям.

Друга особливість. У шес­тирічних дітей на цілий рік менше соціального досвіду, ніж у семирічних: менше гу­ляли, менше читали казок, менше бачили передач, менше спілкувалися з однолітками. Вбогість досвіду виявляється в тому, що шестирічні діти менш керовані, важче прийма­ють норми співтовариства. Шестирічна дитина може зня­ти черевик, поставити на парту і заглядати туди. Інша дитина дістає яблуко і їсть на уроці, дивлячись в очі. Був би соціальний досвід - розуміли б уже закон заборони. Хіба це знання не має змінювати наше ставлення до дітей?

І третє: у шестирічному віці ще немає здатності до спілкування. Це я назвав три параметри, за якими шес­тирічні діти є особливим кон­тингентом. Коли радянський

уряд вирішив реформувати школу, було створено спе­ціальну комісію. Мене вклю­чили до її складу. Засідання комісії проводив Черненко. .Вирішували проблему шести­річних дітей: приймати їх до школи чи не приймати. Політбюро наполягало на тому, щоб приймати дітей до школи шестирічного віку. А Міністерство фінансів дуже заперечувало і доводило, що коштів на цей крок немає. Черненко тоді сказав: «Якщо партія вирішить, то й гроші будуть». До речі, потім цей міністр фінансів покінчив життя самогубством, тому що його змусили шукати ці гроші, а грошей не було.

На тому засіданні я висту­пив і сказав, що дітей треба навчати з шести років. Вони все одно окупують школу. Не сьогодні - завтра, але це ста­неться. Тоді цей експеримент не завоював собі права на жит­тя. Тепер знову до цього по­вертаємося. Пройде 10-15 років, і всі шестирічні діти будуть у шкільних класах. Ці діти можуть навчатися. Але чи зможуть вчителі зрозуміти їх? Якщо цього розуміння не буде, то ці діти рано втрача­тимуть здоров'я і бажання на­вчатися. Якщо в школі набирається клас шестирічних дітей. То краще їх навчати окремо. Міні-уроки, різні впра­ви, різна серйозність, різні за­хоплення, дні народження тощо. Життя дітей має бути динамічним, яскравим, різно­манітним. І тоді ці діти будуть успішнішими, ніж семирічні.

  • - Яке у Вас враження від Ваших слухачів - київських педагогів?
  • - У Києві я спілкуюся з новим поколінням учителів. Більше інтересу, більше жаги до знань.

У радянський час, зустрі­чаючись з учителями, я бага­то чого не міг сказати, це було неприпустимо. Л тепер мож­лива відкритість, але вчителі її не завжди приймають. І чим  більше вчителів буде прийма­ти філософську, духовну ос­нову гуманної педагогіки, пе­дагогіки життя, педагогіки долі, тим раніше ми матиме­мо покоління дивовижних учителів. Якщо цим будемо займатись я і ви, ваша газета і ваше видавництво, і буде створена в Києві Лабораторія гуманної педагогіки, то ми цього досягнемо швидше. Можливо, ця Лабораторія буде створена при вашому ви­давництві .

 

Коментарі 

  1. #2 Альона
    2009-12-2417:06:46 Пишу про Вашу технологію дослідне завдання.Мені здається, ми, з нашим менталітетом не зможемо адаптуватись до таких принципово нових впроваджень. І сама підготовка педагогів має докорінно відрізнятись,бо вчитель, якого готують за "накатаною" схемою, нічого творчого не зможе запропонувати.Але помітно більше почали говорити про подібні технології.Скажу чесно, я хотіла б, щоб ми вже нарешті почали рухатись, а не балакати.Тому дякую.
  2. #1 Галина
    2009-05-2713:26:16 Я дякую вам за цю чудову і надзвичайно цікаву статтю! Дізналася багато нового для себе!

Додати коментар

:D:lol::-);-):-*:oops::cry::o:P:roll:


Захисний код
Оновити

< Попередня   Наступна >





 

(c) Відділ освіти Кіцманської районної державної адміністрації, 2007-2015
При використанні матеріалів сайту посилання на www.kts-osvita.org.ua обов'язкове!
Якщо є авторські претензії до матеріалів, то звертайтесь за адресою